ВІЗАНТІЙСЬКА ІНЖЕНЕРНА ОБОРОНА НА ПІВДЕННОМУ УЗБЕРЕЖЖІ КРИМУ. АЛУСТОН і ГОРЗУВІТА

 

ВІЗАНТІЙСЬКА ІНЖЕНЕРНА ОБОРОНА НА ПІВДЕННОМУ УЗБЕРЕЖЖІ КРИМУ. АЛУСТОН і ГОРЗУВІТА

ВУС Олег Володимирович © ЛЬВІВ



Від Автора: Увага!!! Публікація вимагає від відвідувача певного рівня історичних знань. Цей нарис присвячений військовій присутності Візантії на теренах сучасної України, а саме на південному узбережжі Кримського півострова. Любителям вітчизняної історії та спортивних походів по Гірському Криму буде цікаво дізнатися про перебіг інженерної практики ромеїв, їхні успіхи та поразки, про першопричини та основний мотив візантійського політичного проникнення у Північне Причорномор’я.

У ранньому середньовіччі на території Криму, Керченського і Таманського півостровів відбувався процес військово-інженерного забезпечення зовнішньополітичних акцій Візантії. Такими акціями слід вважати підпорядкування Херсона східно-римській адміністрації на рубежі IV–V ст.; встановлення візантійського панування в зоні протоки Боспор Кіммерійський у першій пол. VI ст.; забезпечення морського сполучення між Херсоном і Боспором, а також утворення на контрольованій ромеями території Криму окремого прикордонного округу – дукату Херсона.

Після того, як у першій пол. VI ст. колишнє Боспорське царство увійшло до складу Імперії, перед ромейською адміністрацією постала проблема забезпечення надійного зв’язку між Боспором та Херсоном – головною військово-морською базою Візантії у Тавриці. Враховуючи постійну небезпеку нападів гунів, що кочували у кримських степах, єдиним вільним шляхом сполучення залишався морський шлях уздовж південного узбережжя півострова, а самим надійним та швидким засобом пересування був корабель. Проте навігаційні умови в Чорному морі сприяють мореплавству лише півроку. У жовтні починається сезон штормів, який триває до середини квітня. Крім того, більша частина південного узбережжя Криму незручна для мореплавства: на узбережжі мало природних бухт, зате воно багате на підводне каміння, яке сильно ускладнювало водіння стародавніх суден. Тому грецькі, римські та візантійські моряки намагалися здійснювати каботажні рейси тільки за сприятливої погоди та поблизу берегів, а на ніч шукали зручні бухти для стоянки. Римський теоретик Флавій Вегецій Ренат у трактаті “Epitoma rei militaris” зауважив: “справа вміння матросів та керманичів – добре знати ті місця, по яких вони збираються плисти і ті затоки, що там знаходяться, так, щоб вони могли уникати небезпечні місця, приховане... підводне каміння, мілини та піщані банки”.

Найскладнішою ділянкою для каботажного мореплавства було узбережжя (150 км) між сучасними містами Балаклавою та Феодосією. Тут протягом кількох десятків кілометрів гори близько підходять до моря (особливо в районі мису Айя) і тільки далі на схід Головне пасмо відступає на 2–6 км, залишаючи вузьку ділянку Південного берега. Вчений-географ Н. Павлова констатує, що “Південний берег Криму, ... на більшій частині площі має пасмо-ерозійний рельєф, ускладнений зсувними явищами тощо. У плані узбережжя являє цілу низку амфітеатрів з бухтами та мисами, що їх відокремлюють. ... Східна частина Південного берега на ділянці між Судаком та Кара-Дагом (у межах Судацького синклінорія) має складнорозчленований гірський рельєф”.

Отже, для забезпечення надійного сполучення між Херсоном і Боспором візантійській адміністрації треба було створити низку корабельних стоянок у найзручніших для базування суден бухтах південного узбережжя Таврики. Ці стоянки повинні були забезпечувати ремонт кораблів, тимчасове зберігання вантажів, відпочинок та захист екіпажів тощо. В умовах, коли корабельні гавані оточували не тільки стрімкі скелі, але й вороже налаштовані гірські племена, важливе місце посідали питання охорони та оборони цих пунктів, контролю та спостереження за морськими і сухопутними шляхами. Військово-інженерне забезпечення візантійських гаваней у Тавриці полягало у зведенні низки приморських фортифікацій. Ці укріплення будувалися на скелях і пагорбах, звідки добре візуально контролювалися основні перевали Головного пасма Кримських гір (Ангар-Богаз, Гурбет-Дере-Богаз, Кебіт-Богаз, Ескі-Богаз), через які з часом були прокладені стратегічно важливі шляхи від гаваней на узбережжі вглиб півострова. Відстань, на якій розташовувалися оборонні споруди, дозволяла подавати сигнали вогнем і димом, вдень та вночі, у сухопутному та морському напрямках.

ФРУРІЯ АЛУСТОН (АЛУШТА)

Візантійський історик Прокопій Кесарійський, описуючи будівельну діяльність адміністрації Юстиніана I (527-565) у Тавриці, повідомив, що імператор “спорудив там і два укріплення, так звані Алуста [Алустон – О.В.] та в Горзувітах” (Entha de kai phrouria pepoietai to te Aloustou kaloumenon kai to en Gorzubitais). Зауважимо, що під військово-технічним терміном фрурія (phrouria) візантійці розуміли невелике компактне укріплення, розташоване на придатних для оборони висотах.


Фрурія Алустон, руїни якої знаходяться в межах сучасного м. Алушти, мала особливо велике значення для візантійців. Укріплення, розташоване у долині річок Улу-Узень та Демерджи, що періодично пересихають влітку, охороняло стратегічно важливий вузол шляхів, по одному з яких можна було пройти на захід до поселення Партеніт біля підніжжя Аю-Дагу (укріплений емпорій існував тут уже в VI ст.) далі до фрурії у Горзувітах, через поселення Форос та Ласпі перевалити на північні схили Головного пасма Кримських гір і через Байдарську долину вийти до Херсона. На північ від фортеці вели три дороги: одна йшла на Ангарський перевал (Ангар-Богаз), друга – піднімаючись через Долгоруковську яйлу між горами Північною та Південною Демерджи виходила в районі сучасного с. Перевальне, а третя, прямуючи на схід, проходила біля Північної Демерджи, а потім, прикриваючись укріпленням на горі Пахкал-Кая, поступово піднімалася на плато Долгоруковської яйли. Ці стратегічно важливі дороги з’єднували Південний берег з поселеннями у долинах річок Альми, Ангари, Бештереку, Бурульчі, Зуї, Великого та Малого Салгіру. Ще один важливий шлях вів з Алустона на північний захід через перевал Кебіт-Богаз і далі, вглиб півострова.

Для будівництва фрурії було обрано найзручніше в оборонному плані місце – на вершині пагорба заввишки 45,8 м, на відстані 200 м від моря. Загальна площа городища складає 1,065 га. Археологічні розкопки, які проводив на пагорбі у 1984–1989 рр. археолог В. Миц, показали, що “культурні нашарування вміщують шість будівельних горизонтів, яким відповідають... шість планувальних рішень міської забудови: перший будівельний період відноситься до VI–VIII ст., другий до IX–X ст., третій – XII–XIII ст., четвертий – XIV–XV ст., п’ятий до XVI–XVIII ст., шостий – до кінця XIX – початку XX ст.” . Такий висновок свідчить як про вдалий вибір візантійських інженерів, так і про велику привабливість цього місця для людей у давнину.

Розміри фрурії Алустон – 67 на 50 м . У 1987 р. було відкрито одну ділянку стіни VI ст., довжиною 35 м та шириною 2,8 м. Висота цієї куртини нині сягає 2,2 м. Стіну було складено з великого, підтесаного із зовнішнього боку каміння-пісковика на вапняковому розчині з морським піском. Розмір деяких блоків досягає 0,9 х 0,5 х 04 м. Кладка стіни регулярна (opus reticulatum). Перед її зведенням візантійці спорудили спеціальну субструкцію (платформу-фундамент ) шириною 3–3,3 м. В. Миц вважає, що згодом (у IX ст.) загальну площу фортеці було збільшено на 0,5 га за рахунок огородження бойовими стінами невеликого посаду зі східного боку цитаделі . Товщина додаткової стіни – 1,4–1,9 м. У X ст. її було зруйновано.

Свого сучасного вигляду фортеця набула після реконструкції та перебудови, яку наприкінці XIV ст. провели генуезці. Алустон відійшов їм у 1380 р. за домовленістю з татарами . Стару візантійську цитадель було обведено додатковою стіною з трьома вежами – круглою, прямокутною, та шестикутною . Довжина західної лінії оборони дорівнювала 135 м, південної 125 м, а північно-східної – 150 м. Під час розкопок було відкрито 30 м стіни. Вона складена з великого буту-пісковику на пісочно-вапняковому розчині. У висоту стіна досягає 3,5–4 м. Товщина стіни внизу дорівнює 2,1 м, на висоті 4 м – 1,6–1,7 м.

Перша вежа фортеці – Чатал-Кулє (Рогата вежа), шестикутна у плані, стояла на північному напрямку та прикривала ворота, які разом з нею були розібрані на будівельний матеріал у 1830 р. В. Миц встановив, що розмір Чатал-Кулє був 12 х 12 м . Зверху шестикутна вежа мала парапет із зубцями на навісних кронштейнах та машикулі*. Прямокутна вежа – Орта-Кулє – має розмір 12 х 12,5 м. Товщина стін вежі – 2,75–2,85 м. Висота нині складає 8 м. Генуезцями через прямокутну вежу було проведено до фортеці лінію водогону . Орта-Кулє має цікавий архітектурний елемент – протитаранний скіс (талус), який водночас відігравав роль контрфорсу . Талус зміцнював вежу та захищав її нижній поверх від удару таранів. Крім захисту від таранів, скоси-талуси використовувалися для скидання з вежі великого каміння або ядер на голову штурмуючого противника. Згідно з законом відбиття, настильна траєкторія рикошету каміння, яке падало на талус вертикально, могла перекривати зону до 25–30 м углиб. Кругла вежа – Ашага-Кулє, яка свого часу прикривала південний напрямок оборони, збереглася найкраще. Маючи в діаметрі 8 м, вона була, можливо, найвищою, бо і зараз піднімається вверх на 16 м. Повна висота круглої вежі могла досягати 18–20 м . Товщина стін вежі – 2,5–2,6 м. Зверху Ашага-Кулє мала парапет із зубцями та машикулі.

В. Миц виявив у центрі укріплення залишки міських будинків IX–X ст., XII–XIII ст. та XIV–XV ст. Під час досліджень було відкрито “12 приміщень XIII–XV ст., які входили до кількох міських садиб, розділених вузькими вуличками. … Будинки були двоповерхові. Стіни нижніх поверхів складені з буту на глині, верхні поверхи – полегшені конструкції з дерев’яного каркасу, глини та мілкого буту” . У садибах знайдено чимало елементів амфор VI–VIII ст., піфоси IX–X ст., а також імпортну візантійську поливану кераміку. Під час археологічних досліджень Алустона виявлено сліди сильних пожеж, які В. Миц датував X ст., XIII–XIV ст. та XV ст. На його думку, пожежа та руйнування фортеці в X ст. пов’язані з нападом печенігів, або з експедицією хозарського воєначальника Песаха у Таврику . Під час цієї експедиції хозари розбили військо імператора Романа I Лакапена (920–944), піддали облозі Херсон і захопили кілька візантійських фортець. Кембриджський анонім повідомив, що Песах “виступив проти міст Романа та вбив багато чоловіків і жінок. І звідси він пішов на Шоршун [Херсон] і розпочав з ним війну... і вони [ромеї – О.В.] втекли з країни” .

За нашою версією, “катастрофа X ст.” могла статися внаслідок сильного морського землетрусу. За висновком доктора геологічних наук Л. Фірсова, “статистика інструментальних спостережень... та її екстраполяція у минуле дає підстави вважати, що повторюваність землетрусів з магнітудою 7–8 балів (катастрофічних) складає для Криму біля одного за 100–150 років” . Подібної думки дотримується А. Романчук, яка вважає, що руйнування у X ст. укріплень Херсона передусім пов’язане з землетрусом , а не з нападом хозарського війська.

У XIII–XIV ст. Алустон неодноразово ставав об’єктом нападів з боку татар і генуезців. Наприкінці XIV – початку XV ст. за фортецю точилася перманентна боротьба між генуезьким “капітанством Готії” та державою Феодоро . У 1422 р. феодорити оволоділи Алустоном , проте довго протриматися в ньому не змогли. У 1475 р. колишню візантійську фрурію захопило османське військо під проводом Гедік Ахмад-паші і Алустон на кілька століть перетворився на маленьке рибальське селище.


ФРУРІЯ В ГОРЗУВІТАХ (ГУРЗУФ)

Фортецю в Горзувітах візантійці побудували на скелі Дженевез-Кая (Генуезька скеля) поблизу пагорба Балготур, у приморській частині сучасного смт Гурзуф. Фрурія розташовувалась у стратегічно вигідному місці. З її верхнього майданчика можна було не тільки спостерігати за морським обрієм, але й контролювати значну територію: на схід – гору Аю-Даг, на північ та захід – мис Мартьян та долину річки Авунди . Ще далі на північ можна спостерігати за схилами Головного пасма, де розташований перевал Гурзуфське сідло (Гурбет-Дере-Богаз).
Архітектурно-планувальні рішення, застосовані візантійськими інженерами під час будівництва фрурії на Дженевез-Кая, свідчать про те, що будівельники врахували та максимально використали особливості складного мікрорельєфу скелі. Штучні фортифікації лише доповнювали природні перешкоди, адже найкращим захистом фортеці були стрімкі скелясті урвища та море. Завдяки вдалому вибору місця розташування Горзувіта мала резерви посилення оборони, які згодом були неодноразово використані візантійцями та генуезцями.
У 1956–1966 рр. на скелі Дженевез-Кая проводив археологічні розкопки О. Домбровський, який з’ясував, що фрурія доби Юстиніана I займала невелику територію загальною площею 50 х 55 м . Оборонні споруди розташовувалися на чотирьох майданчиках – Верхньому, Північному, Середньому та Нижньому. Верхній майданчик (розміром 30 х 12 м) з боку моря був огороджений бойовою стіною з парапетом та зубцями .

Стіна мала як оборонне, так і гідротехнічне призначення. До неї було прибудоване приміщення, викладене всередині плитами мшанкового вапняку, стики між якими добре ізольовані рожевим розчином цем’янки. Це приміщення О. Домбровський ідентифікував як цистерну-накопичувач, в якому зберігалася вода на випадок облоги. На думку науковця, “подібна споруда – важлива деталь, характерна для переважаючої більшості середньовічних, не тільки кримських, але й кавказьких, балканських, малоазійських та інших фортець” . Поруч із цистерною-накопичувачем було відкрито фундамент невеликої християнської каплиці. У північно-західній частині Верхнього майданчика знаходиться невисока скеля з пласкою вершиною. На скелю ведуть висічені у вапняку сходи, а зверху є кам’яний парапет. Можемо припустити, що тут був розташований сторожовий пост Горзувіти – вігла. Розташовувати цистерни з водою поруч з віглою (вартою) вимагав у трактаті “Стратегікон” імператор Маврикій Тиверій. Він зауважив, що “якщо питна вода видається з цистерни, то слід визначити її норму та час видачі, щоб кожен бажаючий не зміг використовувати її, скільки йому заманеться. Сторожові пости повинні пильно нести службу... особливо вночі; слід уважно розподілити продовольчі припаси та тримати їх під надійною охороною” .

Нижче, на скелі, що знаходиться у північно-східній частині Північного майданчика, збереглися сліди висячих сходів; тут розташовувався аналогічний пункт спостереження або позиція бойового метального пристрою. У куті поблизу підніжжя скельної вежі було прибудовано невелику дозорну вежу (“пташине гніздо”), розраховану на одного чатового . На нашу думку, головний рубіж оборони знаходився саме тут, на Північному майданчику. Його територію було оточено стінами завтовшки 4 м . З тильного боку основної стіни візантійці спорудили два каземати (товщина стін 1 м), які водночас були житлом для воїнів гарнізону. Кладка стін регулярна (opus reticulatum). Так само, як в Алустоні, при будівництві фрурії в Горзувітах був використаний великий підтесаний камінь-пісковик. Будівельний розчин складався з вапна та крупних фракцій морського піску.

Ворота Горзувіти, що знаходились на Середньому майданчику, мали характерну особливість. Вони були розташовані в кінці вузького проходу (“коридору смерті” ), який утворювався завдяки загину двох стін усередину фортеці. Такий спосіб розташування воріт в оборонних спорудах (“мікенський” тип воріт) був добре відомий грецьким архітекторам з IV ст. до н. е. У візантійських фортецях Таврики інженерний елемент типу “коридору смерті” крім Горзувіти зустрічається тільки в Херсоні. Для посилення обороноздатності воріт у кінці “коридору смерті” споруджували вежі. У фрурії Горзувіт було обмаль вільної території, і тому з лівого боку воріт побудували лише одну квадратну вежу. Тим самим інженери забезпечили дотримання одного з основних принципів античної військово-інженерної науки, а саме розташовувати фланкуючі вежі (або вежу) так, щоб уражати штурмуючого противника у правий, незахищений щитом бік . Згодом візантійська вежа (південним боком прибудована до скелі) була повністю зруйнована. У XIV–XV ст. її на тому ж фундаменті заново спорудили генуезці і в подальшому використовували як донжон – центральний командний пункт фортеці .

Під час розкопок культурного горизонту VI ст. було відкрито місце зберігання приготовлених для метання снарядів . Маленькі (морська галька) призначалися для воїнів-пращників, а великі (круглі бóлли калібром 120 мм) для обслуги метальних машин типу баліст або онагрів*. На нашу думку, бойові позиції метальних машин розташовувалися на вершинах скельних веж на Верхньому та Північному майданчиках Горзувіти, звідки вони могли вести круговий обстріл.
Зауважимо, що Горзувіта крім виконання функцій спостереження та охорони комунікацій була адміністративним центром округи, населеної готами та аланами – військовими союзниками Імперії. Про це свідчать ранньосередньовічні прикраси “звіриного” стилю (фібули, пряжки VI–VII ст.), відкриті в могильниках Балготи, Суук-Су, Гугушу, Артеку, та краніологічна серія знайдених там штучно деформованих черепів, що є характерною ознакою аланів . На думку О. Домбровського, ці “поховання, … могли бути залишені, … представниками християнської варварської знаті місцевих, союзних Візантії племен, а саме тих, кого Прокопій Кесарійський називає готами” . Аналіз місцевої топоніміки також підтверджує присутність на Південному березі цього германського племені: пагорб Балготур та урочище Балгота мають корінь “гот”.
В околицях сучасного Гурзуфа відкрито кілька поселень та супутніх їм некрополів, які, на думку О. Айбабіна, функціонували з 550 до 700 р. Усі поселення тяжіли до візантійської фортеці та гавані. Одне з них знаходилося в Артеку, де А. Якобсон у 1950 р. відкрив фундамент базиліки VI ст. та залишки поселення доби Юстиніана I . Мешканці поселення, розташованого на певній відстані від фрурії, були змушені самі дбати про свій захист: з північного заходу археологи відкрили руїни бойової стіни завтовшки 2,8 м . Ще одне ранньосередньовічне поселення знаходилося поблизу мису Ай-Даніль (некрополь відкрито в урочищі Гугуш) . Найбільше поселення виникло біля самої фрурії. Воно займало сідловину між фортецею та пагорбом Балготур (некрополь відкрито в урочищі Балгота), а також частину схилу між сідловиною та бухтою . У VII–VIII ст. візантійці збільшили площу укріплення , побудувавши додаткові стіни на Нижньому майданчику та на сідловині між пагорбом Балготур і фортецею.

Адміністративним центром окрýги Горзувіта була до нападу хозар, які наприкінці VIII ст. захопили майже весь півострів, крім Херсона . Наслідки хозарського панування у степах сучасної України місцеві мешканці відчули ще в середині VII ст. Римський папа Мартин I, який у 655 р. перебував на засланні в Тавриці, повідомив, що “голод та нужда у цій країні такі, що хліб у ній згадується тільки за назвою, однак його зовсім не видно. Отже, якщо нам не надішлють утримання... з області Понта, жити тут ми зовсім не зможемо” . Хоча Херсон номінально входив до складу Імперії, проте його справжній стан був тривожним. Глава папської канцелярії Анастасій повідомив, що володіння міста знаходилися “на прикордонні Ромейської імперії і різні варвари з самих різних племен часто робили туди вторгнення”, а візантійці “здавалось, були швидше жителями в’язниці, аніж міста, з якого не насмілювалися виходити” .
На Південному березі хозари оволоділи низкою візантійських поселень і фортець – Алустоном, Ламбатом, Партенітом, Алупкою, та Горзувітою . Фрурію у Горзувіті було зруйновано та спалено, після чого фортеця запустіла. У X–XIII ст. укріплення, крім стін, що огороджували посад, було відновлене місцевим населенням. У цей час Горзувіта існувала як невеликий феодальний замок . Оборонні споруди відновленого укріплення будувалися на значно нижчому технічному рівні і мали дещо “варваризований” характер.

У 1381 р. генуезці за договором з татарами отримали у власність Південний берег Криму. Там ними було утворено “капітанство Готія”, що підпорядковувалося консулату Генуезької республіки в Кафі (Феодосії) . До “капітанства” увійшли і колишні візантійські фортеці Gorzouium (Горзувіта) та Lusta (Алустон) . У Горзувіті генуезці зруйнували все, що їм заважало, а ті споруди, що залишились, реконструювали . На Північному майданчику було зведено укріплення, що містило всередині артилерійський каземат, а північний пілон воріт повернуто та перебудовано з відступом усередину фортеці . Завдяки цьому виступ південної частини основного укріплення став фланкувати ворота. Після реконструкції обороноздатність фортеці підвищилася і Gorzouium ще століття був одним з оборонних пунктів “капітанства Готії”.
Влітку 1475 р. з північного сходу до Горзувіти підійшло турецьке військо під командуванням Гедік Ахмад-паші та розпочало штурм фортеці. Низка нововведень нічим не допомогла генуезцям, цитадель було захоплено, а гарнізон знищено. Згодом османи відремонтували укріплення та розмістили у ньому сторожовий пост , який діяв протягом XVI–XVII ст.


З приморським привітом, Олег Вус.


Создан 31 мая 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
LFcOGxo8_udpVJey4NgXM0Vm1fZkP3nw2ocqRNEhjI4