СОЛО «ЕДЕЛЬВЕЙСА» ПО ЦЕНТРАЛЬНИМ ГОРГАНАМ

 

СОЛО «ЕДЕЛЬВЕЙСА» ПО ЦЕНТРАЛЬНИМ ГОРГАНАМ

ВУС Олег Володимирович © ЛЬВІВ



Це дводенне соло розпочалося вранці 3 серпня 2007 р. на околиці мальовничого карпатського села Осмолода (717 м) Рожнятівського району Івано-Франківської області. За головну мету походу я обрав не стільки милування чудовими краєвидами Центральних Горганів, скільки перевірку резервів силової витривалості та фізичної стійкості організму в несприятливих умовах. Неабиякий інтерес викликали й розповіді бувалих туристів про складний (швидше кавказький, ніж карпатський) гірський рельєф, а також численні польові фортифікації часів I світової війни та міжвоєнного періоду, що збереглися на підступах до г. Сивуля. Мої сподівання на гарну погоду повністю виправдалися. Впродовж усього «сольного» виходу стояла непогана як для Горганів погода. Лише самі вершини обох Сивуль інколи закривалися хмарами, однак їх періодично «рвав» сильний вітер. Нудний 9-кілометровий підхід уздовж р. Лімниці до урочища Лопушна, звідки починається підйом на хр. Центрального Горгану, компенсував дуже зручний «райтшток», авторами якого були чехи або австрійці. Йти ним одне задоволення, тим більше, якщо несеш велику вагу. Єдиним реальним противником мандрівника є значна відстань (від Осмолоди до В. Сивулі – 24 км) та сильна спека.

Австрійський «райтшток» добре прочищений, кут його підйому незначний, а на деревах і камінні нанесена розмітка класифікованих маршрутів. Заблукати або збитися з маршруту на самому підйомі нереально. Зауважу, що карта спортивних маршрутів намальована на гарному планшеті, який стоїть біля дороги в урочищі Різарня, за кілька кілометрів від Лопушни. У двох місцях на оновленому «райтштоку» є вихід чистої води і загалом оточуючий ландшафт чимось нагадує гори Криму між Бабуган-Яйлою та Парагьольменом. Різниця тільки в тому, що тут ростуть смереки, а там кримські ендеміки – сосни Палласа.

Підйом на хребет помітно ускладнюється лише наприкінці шляху, перед виходом на Неназвану вершину (1418 м). Зате тут на мандрівника чекає приємний подарунок – звідси відкривається гарна панорама хр. Матагів з вершинами Ігровище (1807 м) та Високою (1805 м), схили яких покриті яскраво-зеленими цекотами. Одразу ж помітив і сліди I світової війни: прямо біля стежки підвищується зарослий чорницями бруствер траншеї, а за нею складені з дикого каменю бліндажі. Проте панорама Матагова не йде ні в яке порівняння з тим, що можна побачити, повернувшись у напрямку на південний схід.

У всій своїй величі переді мною відкрилися смарагдові вершини Центрального Горгану, огорнуті білими хмарами. Видовище було незвичайне, бо здавалося, що опинився на Кавказі. З відстані 6 км добре було видно навіть монумент на Малій Сивулі. На північному заході спостерігалася Грофа (1752 м) і Кінь Грофецький (1557 м), Мала та Велика Попадя (1742 м). На південному заході – паралельний хребет Горган з вершиною Кінець Горганів (1611 м). Далеко на півдні вечірнє сонце освітило полонини закарпатського хребта Свидовець (1881 м), а також головні вершини Чорногори – Петрос (2022 м) та Говерлу (2061 м). На південному сході я побачив частину Східних Горганів з Довбушанкою (1757 м), Медвежиком і Пікуном (1657 м).

Однак найцікавішою була панорама східного напрямку: там, за безкінечними лісовими нетрями, на Прикарпатській рівнині, біліли іграшкові будиночки Надвірної та Івано-Франківська. Там були люди, автомобілі та мобільний зв'язок, а тут лише ревів вітер та інколи пролітали беркути. Над усім цим панували мовчазні вершини, скельні схили яких вражали своїм неприроднім весело-смарагдовим відтінком. Потрібно було думати про ночівлю, проте вражений красою Горганів, я довго не міг заспокоїтися і з кухлем чаю в руці кілька разів переходив з одного місця на інше, спостерігаючи за мінливим рухом хмар над вершинами оточуючих мене гір.

Ночувати довелося на мініатюрній галявинці серед жерепу та цекотів. Переваги такої ночівлі полягали в тому, що навіть ведмідь міг мене віднайти, хіба що випадково наштовхнувшись носом. Проте втомлений 20-кілометровим марш-кидком, наковтавшись гірського кисню, я спав «як у бога Саваофа за пазухою» і прокинувся вранці 4 серпня від дівочого щебету: це туристи з Харківського університету присіли біля мене поснідати. Цікаво, що ніхто з них з двох метрів замаскованого бівуаку не побачив. Реакцію харків’ян на мою появу описати доволі важко. Вже потім вони зізналися, що дуже перелякалися, оскільки подумали, що з жерепу виходить ведмідь.

Зрозумівши, що відпочити мені більше не дадуть, я швидко зібрався і продовжив шлях майже чітко по ребру Центрального Горгану, раз за разом «вистрілюючи» на Боревку (1595 м), Боревчину (1696 м) та Лопушну (1772 м), які природними бастіонами нависали над австрійським «райтштоком». Згодом виявилося, що бастіони були не тільки природними, бо на кожній вершині я виявляв польові фортифікаційні споруди, а саме – бліндажі, штучні бруствери, траншеї, пости спостереження, кулеметні позиції і навіть майданчики для гірських гармат. Зауважу, що всі ці фортифікації споруджені з кам’яних блоків і плит без усяких засобів механізації. Між деякими бліндажами і окопами викладені дуже зручні сходи, де можуть вільно розійтися двоє людей.

Пригадавши власний досвід служби у гірських підрозділах Радянської Армії, я був щиро вражений результатами титанічної праці людей, що побудували оборонні позиції на хребті, адже з власного досвіду знаю, що жити й служити у високих горах взимку надзвичайно важко, а тим більше воювати. Іноді це просто мука, адже людям доводилося будувати фортифікації під обстрілом противника.

Відомо, що бойові дії відбувались у Центральних Горганах в 1915 р., а після I світової війни і до 1938 р. саме тут проходив державний кордон між Польщею та Чехословаччиною. Закарпаття належало чехам, а сучасна Івано-Франківщина – Польщі. Від міжвоєнного періоду на розсипах смарагдових цекотів залишилось павутиння іржавого колючого дроту та кам’яні стовпчики розмітки кордону. До речі, «райтшток», що веде з урочища Лопушна на хребет, є ніщо інше як чеська прикордонна тропа, пристосована для потреб гірських туристів.

В 10.00 ранку, не перестаючи дивуватись талановито організованій інженерній обороні, я вийшов до підніжжя Великої Сивулі. Шлях на вершину тільки один і не має ніякого альтернативного варіанту. Підйом крутий і можливий тільки в лоб, по доволі гострому ребру, яке складається з великих брил цекотів. Підйом небезпечний вже лише тому, що цекоти «живі», тобто, рухливі. Зліва від ребра майже відвісна стіна, а справа – дикий кам’яний хаос, падіння на який також не залишить ніяких шансів. Грозова хмара опустилася на вершину тоді, коли я почав на неї підніматися, зірвався майже штормовий вітер, одразу впала температура і стало важко орієнтуватися. Проте, охоплений бажанням будь-що «зробити» гору, в 10.22 ранку я вийшов на Велику Сивулю (1836 м). На вершині, окрім хаотичного нагромадження величезних цекотів не побачив ні тура, ані геодезичного знаку, і тому, перепочивши кілька хвилин, розпочав спуск на сідло між Великою і Малою Сивулями.

Опинившись на сідлі я зрозумів, що під час I світової війни воно мало серйозне тактичне значення. На його ділянці досі збереглося кілька бліндажів і траншей. Причина посиленої оборони сідла стала зрозумілою, коли побачив «райтшток», який траверсує правий схил Малої Сивулі (1815 м) і виводить на перевал Рущина (1424 м). Отже, той, хто володів сідлом, міг атакувати захисників Малої Сивулі в лоб, а міг, здійснивши обхідний маневр, розпочати штурм з правого флангу.

На відміну від Великої, підйом на Малу Сивулю не викликає особливих труднощів. Її вершина пласка і чимось нагадує кам’янисту поверхню Марсу. По всьому периметру розкидані окремі фортифікації (бліндажі та окопи). В центрі вершини встановлено монумент, по якому вже неможливо визначити, хто і коли його поставив. Саме тут відбулася зустріч з групою цікавих людей, які займалися взаємним фотографуванням на фоні важких хмар, що майже закрили вершину. Головним був пан Юрій – командир Усть-Чорненського загону КРС. Привітавшись із ним, я дізнався, що він очолює інтернаціональну команду бувалих туристів (чехів, поляків, українців), яка займається святою справою – розчищенням зарослих карпатських стежок. Моєму здивуванню не було меж. Так от завдяки кому мандрівки по Карпатам стали набагато комфортнішими, а складні маршрути легкопрохідними! За словами Юрія, ця важка, але вдячна праця, триває вже кілька років. До неї залучаються лише добровольці, фанатично закохані у Східні Карпати. Вони за свій кошт з’їжджаються на наші терени з країн – сусідів України, і активно приймають участь облаштуванні Закарпатського туристичного шляху.

Зійшовши з вершини Малої Сивулі на перевал Рущина, я оглянув руїни чеської прикордонної застави (зберігся тільки 1-й поверх) і підійшов до базового табору українсько-чеської групи, якою керує пан Юрій. Саме тут я вперше почув легенду про знамениту в свій час групу радянських розвідників-диверсантів «Чорні ножі». За словами командира рятувальників, ця група була десантована у глибокий німецький тил ще у 1942 році, пройшла з боями тисячі кілометрів, проте так і не була знищена фашистами. Цікавим моментом є те, що група певний час діяла у Карпатах, вивчаючи об’єкти «Лінії Арпада». Жах, який вселяли парашутисти у гітлерівців, був таким сильним, що саме вони й дали групі назву – «Шварце мессер (Чорні ножі – О.В.)».

Вислухавши пана Юрія та випивши філіжанку кави, я вирішив продовжити свій шлях у напрямку села Бистриці Надвірнянського району Івано-Франківської області. Компанію мені склали два веселих і вірних товариша, студенти-геодезисти Івано-Франківського інституту нафти й газу, з якими познайомився на вершині. Відстань до Бистриці складає приблизно 16 км і по дорозі до неї є кілька природних урочищ, де, за словами студентів, «є на що подивитись». Дійсно, піднявшись на найвище місце Рущини, ми опинилися на краю прірви, яка в народі має назву Пекло. Пекло являє собою величезне урвище (висотою до 70 м), стіни якого добре ілюструють процес утворення донних морських відкладів у прадавні геологічні ери. Неприваблива назва урочища виникла, ймовірно, від похмурого лісу, покручені верхівки якого чатують унизу на необережних мандрівників.

Прямо від Пекла розпочинається вимощений добре втрамбованим камінням шлях, який, скоріш за все, був прокладений у 20-х роках XX ст. чеськими прикордонниками від села Бистриці до застави на перевалі Рущина. Пройшовши кілька кілометрів цим «райтштоком» через лісові хащі, ми спустилися на добре викошену мальовничу полонину Боярин, в центрі якої розташована колиба з пічкою та загін для худоби. У записаній Василем Соколом місцевій легенді автор оповідає, що назва полонини Боярин походить від боїв, які відбувалися тут у давні часи між поганським царем і місцевим слов’янським ватажком Максимом. Правдою є лише те, що на полонині, у найвигіднішому для оборони місці, добре збереглося півкільце австрійського окопу на взвод піхоти. Отже, бої дійсно відбувались, але не чотири століття тому, а взимку 1915 року, у самий розпал I світової війни.

На полонині Боярин слідів замощеного камінням чеського «райтштоку» розрізнити вже неможливо і нам залишається лише один шлях – вліво вниз по крутому схилу зарослого ожиною зрубу. Так, стрибаючи по краях глибокої тракторної колії, наша трійка поступово вийшла до одного з притоків річки Салатрук. Звідси ми у майже «комфортних» умовах подолали останні кілометри до найвідомішої гідрогеологічної пам’ятки в цих краях – однойменного водоспаду. Салатрук дійсно схожий на класичний водоспад. Висота стовпа води сягає приблизно 8–9 м, проте цим літом стояла сильна спека і студенти-геодезисти зауважили, що звичайно висота падіння води як мінімум на 2–3 м більша.

Водоспад ділиться на два потоки і впадає у штучно утворене озеро. Нині воно неглибоке (прорвало греблю), до 1,5 м, проте вражає чистою прозорою водою. На широкій дамбі є залишки облаштованої стоянки, де відпочиває більшість туристичних команд на шляху з Бистриці до Малої Сивулі. Від Салатрука до села нам потрібно пройти ще шість кілометрів. Дорога веде вздовж річки, лагідно оминаючи її повороти, і лише інколи плавно піднімається та опускається в місцях перетину гірських потічків. О 20.00 моя команда вийшла на околицю мальовничої Бистриці і тут нам довелося розпрощатися. Студенти-геодезисти були «заряджені» йти далі, їх манила далека й неприступна Довбушанка, а в перспективі – вихід на перевал Столи і похід в Яремчу. Проте мій час був обмежений і я вирішив саме в Бистриці завершити сольний захід.

Результати його такі: під час вдалого дводенного «забігу» мною були виконані – Неназвана вершина (1418 м), вершини Боревка (1595 м), Боревчина (1696 м), Лопушна (1772 м), Велика Сивуля (1836 м) та Мала Сивуля (1815 м), пройдені перевал Рущина (1424 м), урочище Пекло, полонина Боярин, урочище з водоспадом Салатрук, а фінішував я в селі Бистриця (742 м) Надвірнянського району Івано-Франківської області. Дистанція пройденого маршруту склала 40 км, перепад висоти – 1119 м, вага спорядження – 15 кг. Поставлені мета і завдання повністю виконані. Були розвідані підходи до хребта Центрального Горгану, складені різні варіанти підйому на вершини та спуску з них у міжгірські дефіле в різних напрямках, досліджені місця для облаштування зручних стоянок. Та найголовніше, на Центральному Горгані я не тільки вивчив новий спортивний маршрут, але й розвідав цікаві об’єкти військово-історичного туризму – добре збережені природою численні пам’ятки польової фортифікації часів I світової війни.





З гірським привітом, Олег Вус.
9 вересня 2007 р.


Создан 16 мая 2009



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
Vaijssjvych 01 июн 2012 ответить
Пана Олег Вус ВИ маєти наувазі тих парашутистів що в Ясини памятник
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
LFcOGxo8_udpVJey4NgXM0Vm1fZkP3nw2ocqRNEhjI4